<< назад

Що ж такого жахливого може

відбуватися в Норвегії?

 

частина четверта

 

Якщо правдою є те, що Брейвік був членом масонської ложі

Святого Олафа, у 7 ступені посвячення, і те, що він був

християнином лютеранського віросповідування, а ще те,

що він еврей по материнській лінії і мав незадовго до терактів

звязки із спецслужбами Ізраїлю, то його заклик до захисту

«християнської Європи» і справді досить дивно виглядає

http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/authors_columns/kshchotkina_column/45911/

 

Норвегія рішуче розпочала підготовку до вступу в ЄС. (Дивись матеріал: «Жид у вертепі»». Прим. Ред.) Вона вперше принесла вибачення за співучасть країни в загибелі євреїв в часи Другої світової війни. З промовою, присвяченій міжнародному дню пам`яті жертв Голокосту, виступив у п`ятницю прем`єр-міністр Норвегії Йенс Столтенберг.

"Я відчуваю, що настав час принести наші найглибші вибачення з приводу того, що відбувалося на норвезькій землі", - сказав Столтенберг, виступаючи в порту Осло, звідки 26 листопада 1942 на судні Donau в нацистські концтабори були відправлені 532 єврея.

            Всього з Норвегії до таборів смерті були депортовані понад третина з проживали в країні двох тисяч ста євреїв, інші втекли до сусідньої Швеції.

Свою роль у Голокості Норвегія визнала в 1998 році. Членам єврейської громади і ряду підтримуючих їх організацій Осло виплатило близько 60 мільйонів доларів - як компенсацію за втрачене майно.

http://korrespondent.net

 

Днями мені зателефонував колега і обережно поцікавився, на якій підставі православний патріарх посвячує в Орден Храму Гробу Господнього, адже орден тамплієрів католицький. «А кого посвятили», — питаю. «Януковича». За кілька хвилин мені таки вдалося донести до свідомості мого співрозмовника, що в світобудові нічого не змістилося — таки існує православний аналог католицького Ордену Храму. Янукович цілком міг стати його членом. Ми посміялися над тим, як тепер все заплутано, і відключили зв`язок. Дим від тліючої плоті Жака де Моле – як, зрештою, і від спаленої книги Дена Брауна — не залоскотав ніздрі, і думка про безглуздість ситуації виникла не відразу. А лише через кілька днів — коли оголосили вирок норвезькому терористові Андерсу Брейвіку. Всього лиш одна мимовільна думка: «а, ще один тамплієр ...»

До того ж божевільний. Тепер і довідка в нього є.

Збіг обставин додав подіям присмаку непроглядного абсурду. З одного боку, сучасні тамплієри, звичайно ж, ніякі не хрестоносці-тамплієри ні в історичному, ні в ден-браунівському розумінні. Нинішній Орден Храму Гробу Господнього — цілком респектабельна організація як у католиків, так і в православних. До нього належать політики, багаті, впливові люди — ті, хто, як тепер заведено казати, «приймає рішення» або хоча б просто прикрашає собою список, як, наприклад, давно віддалені від будь-яких реальних державних справ різноманітні королі та королеви. Орден не має нічого спільного ні з хрестовими походами, ні з чернецтвом — войовничим чи ні. Просто церковна «громадська організація». Або, скоріше, враховуючи статус членів — клуб. І це правильно. «Захист церкви у Святій Землі» — основне завдання Ордену — більше не має нічого спільного з військовими діями.

Звичайно, як це часто буває, під дахом кожного клубу є свої зубаті мишки. Парадний фасад, прикрашений королями і президентами, прикриває щось, що клуб (тим більше — Орден) не хотів би робити надбанням громадськості. Імена багатьох кавалерів і дам відомі, але водночас «членство в Ордені не афішується» — це додає одним членам додаткове відчуття обраності, а інших позбавляє від зайвого паблісі, адже «захист інтересів» іноді вимагає відмовитися від зайвої педантичності. Зрештою, важливо не це. Важливо те, що мова більше не йде про «захист церкви», місія клубу — не хрестовий похід, його головні герої — не королі а-ля Річард Левине Серце, а скоріше, шевальє а-ля Азаров (теж, між іншим, « православний храмовник»). Ідеться ж бо про «захист інтересів», а «інтереси» — категорія зі сфери дипломатії, а ще більшою мірою — фінансів. Нудно, справді, — ось яка вона тепер, лицарська доблесть.

Подивіться самі на фотозвіти про нагородження В. Януковича — червона стрічка, хрести, зірки, красиві слова про «вірність Православ`ю», які вже, на жаль, давно набили оскомину. Та й інші "лицарі" нітрохи не кращі. Звичайно, бельгійський король у білому плащі з червоним хрестом виглядає імпозантніше, ніж український президент, перев`язаний червоною стрічкою, як подарунковий пакунок, — але і від нього віє духом дешевої оперети.

Ще б мечем оперезалися. Картонним.

Здається, все це – зайвий привід потиснути плечима й посміятися над дорослими дядьками й тітками, які полюбляють історичні РПГ, але, на відміну від чесних геймерів, серйозно надувають щоки, ніби й справді причетні до чогось Великого. Ні, завжди залишається підозра, що це фасад, за яким «справжні хрестоносці» роблять «справжні діла». Але якщо вони їх роблять, то або результат їхній мізерний, або ж ці справи не виходять за межі «інтересів церкви» як «організації», а зовсім не містичного Тіла Христового. Адже насправді вельми симптоматичним є факт, що «інтереси церкви» тепер захищаються прем`єрами, президентами, банкірами та іншими «впливовими людьми», а не місіонерами, проповідниками або навіть мучениками.

А поки Церква «робить хрестоносцями» ситуативних союзників із «захисту інтересів», хтось оголошує себе хрестоносцем сам і формулює свою місію як вміє, відповідно до власного безумства, не знайшовши ні відповіді, ні поради у «компетентної організації». Отже, з іншого боку — Брейвік. «Новий тамплієр», «хрестоносець», ніяк не пов`язаний з офіційними церковними інститутами, більше того — розчарований і в них, і в «офіційній» правій ідеології, і взагалі у політичній діяльності. Або, краще сказати, бездіяльності.

Діагноз, який замінив Брейвіку вирок, виявився єдиним більш-менш гідним виходом для всіх, хто хотів зберегти залишки хорошої міни при нікудишній грі. Ну що взяти з божевільного? І, що важливо, жоден здорова людина не засумнівається в тому, що підсудний — псих. А значить, його дитяче белькотання про «нових тамплієрів», «захист Європи від мусульманського завоювання», «хрестові походи» і неадекватну соціальну політику — всього лише марення божевільного.

Немає жодного сенсу говорити про те, що рухало ним, що надихало і які соціально-психологічні наслідки матиме. Цей діагноз на руку як норвезьким правоохоронним органам, які проґавили подвійний теракт — хіба може здорова людина передбачити вчинки і розгадати логіку шизофреніка? — Так само він позбавляє необхідності з’ясовувати  духовні причини (і, що цікавіше, наслідки) того, що сталося — адже людина просто душевно хвора. Немає більше проблеми Брейвіка, цього породження спотвореної самоідентифікації, безплідного духовного пошуку, соціальної невдоволеності, втоми від ідеологічної порожнечі як «лівих», так і «правих», байдикування, розведеного заковтуванням маскультових продуктів — від попсової літератури до комп`ютерних ігор, — переплетених химерним чином. Немає глухого кута і, відповідно, пошуку виходу з нього — лише хвороба. Не «феномен Брейвіка», а «синдром Брейвіка». Що тут пояснювати, що з’ясовувати, що слухати? Марить бідолаха ...

Найголовніше — діагноз став чудовим приводом відмовитися від відкритого судового процесу, який перетворив би лаву підсудних на трибуну. Адже дуже ймовірно, що подвійний теракт Брейвіка був тим екстремальним стимулом суспільної свідомості, який тільки й міг звернути увагу шановної публіки на скромну і в цілому непомітну фігуру норвезького обивателя. Якби він не влаштував те, що влаштував — хто почув би його заклик до захисту «християнської Європи»?

Брейвік не був і не міг стати «офіційним храмовником» — він не банкір, не прем`єр-міністр і навіть не король якогось давно упокоєного в Бозі королівства. Він переконався в тому, що участь у звичайному, соціально схваленому політичному процесі не дає можливості людині бути почутою і тим більше, провести в життя якісь ідеї. Адже політика — це теж маскарадний перфоманс, у якому П`єро та Арлекін різними методами намагаються досягти однієї і тієї ж мети — прихильності Коломбіни. А зовсім не перебудови, реформ та інших страшних речей, які стрясають основами суспільства, зовні благополучного. Власне ціна цього благополуччя — знешкодження обивателя, справа якого — пити пиво, дивитися телешоу і голосувати за одного з двох у зазначений термін. Тому, хто плачеться з приводу того, що ніхто не чує голосу звичайного українця, слід звернути найпильнішу увагу на Брейвіка — щоб бути почутим, він влаштував криваву баню на ідилічному острівці. Що ж, щось менше, мабуть, вже не привернуло б такої гострої уваги медіаспоживача.

Все, про що можуть задуматися «нормальні» люди — про абсурдність ситуації. У якій психопат-терорист, український президент і ні в чому не винний бельгійський король опинилися на одній сторінці. У цього абсурду є причина — підміна понять. Кожен, хто рветься у «хрестоносці», приміряти білі плащі з хрестами та орденські стрічки, хто оголошує про черговий «хрестовий похід», повинен відчувати себе трішечки Брейвіком — не терористом, але божевільним. Але не відчуває. Адже для нього це — «тільки слова», «тільки гра», тільки «прикид». Нам, на відміну від поета з сумнівною репутацією і безсумнівним талантом, дано «вгадати, як наше слово відгукнеться». Загалом, нічим. Занадто мало в ньому залишилося сенсу — в цьому «тільки слові». Брейвік міг назвати себе тамплієром. Він міг назвати себе Наполеоном або ж відразу Господом Богом — що взяти з психа? Але що робити і що сказати, коли в регаліях Ордена Храму хизується український прем`єр-міністр?

Якщо слова — це «тільки слова», якщо хрест на лацкан — «плата за послуги», якщо «лицар Храму» — будь-який пройдисвіт, тимчасово зарахований до «політичної еліти» і не відзначений жодною доблестю на славу Божу — на що нам опертися ? Що залишається?

 

Одну з можливих відповідей дає Брейвік і судова експертиза: божевілля.

Колонка Катерини Щоткіної, зі скороченнями 

 

29.01.2012